Es ist Winter. Veronika sieht in die Ferne, über die Hausdächer hinweg.

Grau hängt der Himmel über der Stadt. „Brrr, ist das kalt", sagt sie leise und geht auf dem Bahnsteig
hin und her.

Der Zug hat Verspätung.

Intercity-Express, pünktlich wie immer!" zitiert sie grimmig die Reklame.

Veronika sieht auf die Uhr, zum zehnten Mal in fünf Minuten. Endlich hört sie den Lautsprecher
knacken.

„Bitte Vorsicht auf Gleis 3. Es hat Einfahrt der verspätete Intercity-Express nach Hannover."

Der Zug fährt ein. Veronika sieht durch die Fenster.

„Zum Glück ist der Zug nicht so voll", denkt sie und steigt in einen Wagen der ersten Klasse.

Die ersten beiden Abteile sind mit Rentnern besetzt. Sie trinken Sekt und lachen.

"Um Gottes Willen!" denkt Veronika.

Das dritte Abteil ist fast leer.

Ein junger Mann sitzt allein am Fenster. Er schreibt.

Veronika setzt sich ihm gegenüber. Sie sitzt auch gern am Fenster.

Der Mann lächelt ihr zu. Sie lächelt nicht.

Veronika holt das Laptop aus ihrem Aktenkoffer und beginnt zu arbeiten.

Der Mann vor ihr beachtet sie nicht mehr. Er sieht in sein Heft und schreibt weiter.

Veronika schreibt am Computer, schnell und genau. Manchmal wirft sie einen kurzen Blick auf ihr
Gegenüber. Seine Haare sind ungekämmt , seine Jeans hat Löcher und das T-Shirt ist verwaschen.

„Ein linker Intellektueller oder so etwas. Schade, hässlich ist er eigentlich nicht."

Auch er sieht öfter zu ihr herüber, während sie arbeitet.

„Nicht zu fassen", denkt er. So eine hübsche Frau und läuft herum wie die Karikatur eines Wall-Street-
Brokers."

Tatsächlich sieht Veronika in ihrem grauen Kostum mit den flachen Schuhen wie die perfekte
Geschäftsfrau aus.

Der Zug fährt durch Städte, am Rhein entlang, über den Rhein, wieder durch Städte ohne Anfang und
Ende.

Keiner der beiden sagt ein Wort, keiner der beiden sieht aus dem Fenster. Beide scheinen ganz auf
ihre Arbeit konzentriert zu sein.

Der Mann steht auf und nimmt etwas aus der großen alten Tasche neben sich.

Es ist ein Zeichenblock.

Er legt den Block auf die Knie und beginnt mit einem dicken, schwarzen Stift zu zeichnen.

Veronika schreibt weiter, aber sie denkt: Was macht er denn jetzt?"
Sie sieht schnell zu ihm hinüber.

"Erst schreibt er, dann zeichnet er. Ein Künstler ? Oder will er zeigen, dass er ein Künstler ist?"

Sie kennt solche Typen, die sich nur interessant machen wollen.

Veronika misstraut allen.

Draußen wird es langsam dunkel.

Sie ist mude. Sie klappt den Computer zu und steckt ihn in den Aktenkoffer.

Der junge Mann hält den Block auf den Knien. Er hat die Augen geschlossen.

„Vielleicht schläft er", denkt Veronika und nähert sich ihm vorsichtig.

In diesem Moment macht der Mann die Augen auf.

"Möchten Sie's sehen?" „Was denn?" fragt sie brüsk und wird rot.

"Die Zeichnung.... das Portrait..."

"Ach, ein Portrait?"

"Ja, ich habe Sie gemalt. Wollen Sie's nicht sehen?"

Sie antwortet nicht.

Er nimmt das Blatt und gibt es ihr.

"Aber das..." sagt Veronika. Sie ist erstaunt.

Die Zeichnung ist wirklich gut getroffen.

"Das bin ja wirklich ich!" ruft sie aus. Sie hält das Bild in der Hand und sieht es an.

"Möchten Sie's nicht behalten?" fragt Max. Wie bitte?"

"Es gehört Ihnen. Behalten Sie's."

"Wirklich... ich... nein das..." antwortet sie. Soll sie das Bild annehmen?

"Der will doch was von mir", denkt sie. „Aber die Zeichnung ist so schön!"

Max lässt nicht locker: „Ich hab es für Sie gezeichnet. Nehmen Sie's doch bitte an. Das heißt, natürlich
nur, wenn es ihnen gefällt!"

"Ja sicher, es gefällt mir sehr."

Er lächelt.

„Die Zeichnung ist sehr schön", sagt sie jetzt. „Sie zeichnen wirklich gut."

„Danke", antwortet er. Dann steht er auf und gibt ihr die Hand.

„Ich bin Max", sagt er mit einem Lächeln.

„Ich bin Veronika", antwortet sie. Aber sie lächelt nicht.

Dann nimmt sie die Zeichnung und steckt sie in den Aktenkoffer.
„Zeichnen Sie immer alle Leute, die Sie im Zug sehen?" fragt sie. „Nein", erwidert er ernst. „Nur sehr
schöne Frauen... so wie Sie."

Das ist ein Kompliment, aber Veronika nimmt es nicht gut auf. Ihre Augen werden klein, ihre Lippen
bilden jetzt eine dünne Linie.

Sie nimmt eine Zeitschrift in die Hand und liest vielleicht tut sie auch nur so.

Bis zum Ende der Zugreise wechseln die beiden kein Wort mehr.

Da habe ich mich wieder mal dumm angestellt!", denkt er. Als sie in Hannover ankommen, ist es
schon dunkel.

„Kann ich Sie vielleicht im Auto mitnehmen?" fragt Max.

„Nein, danke." Veronikas Antwort ist kurz. Sie steigt vor ihm aus.

Sie geht schnell den Bahnsteig entlang. Er sieht ihr nach.

"Zu dumm", denkt er. Einfach zu dumm."

Це зима. Вероніка дивиться вдалину, поверх дахів будинків.

Над містом сіре небо. «Бррр, це холодно», — тихо каже вона й ходить туди-сюди по платформі.

Поїзд запізнюється.

Інтерсіті Експрес, як завжди вчасно!» — похмуро цитує вона оголошення.

Вероніка вдесяте за п'ять хвилин дивиться на годинник. Нарешті вона чує тріск гучномовця.

«Будь ласка, будьте обережні на платформі 3. Наближається затриманий Intercity Express до

Ганновера».

Поїзд прибуває. Вероніка дивиться у вікно.

«На щастя, поїзд не такий заповнений», — думає вона і сідає у вагон першого класу.

Перші два купе зайняті пенсіонерами. Вони п'ють шампанське і сміються.

"Заради Бога!" — думає Вероніка.

Третє відділення майже порожнє.

Біля вікна сидить один молодий чоловік. Він пише.

Вероніка сідає навпроти нього. Вона також любить сидіти біля вікна.

Чоловік посміхається їй. Вона не посміхається.

Вероніка дістає з портфеля ноутбук і починає працювати.

Чоловік перед нею більше не звертає на неї уваги. Він дивиться на свій блокнот і продовжує
писати.

Вероніка пише на комп'ютері, швидко і акуратно. Іноді вона кидає швидкий погляд на людину, з
якою розмовляє. Його волосся розпатлане, джинси діряві, а футболка вицвіла.
«Лівий інтелектуал чи щось таке. Шкода, він насправді не потворний».

Він також частіше дивиться на неї, коли вона працює.

«Неймовірно», — думає він. Така гарна жінка ходить, як карикатура на брокера з Уолл-стріт».

Справді, Вероніка виглядає як ідеальна бізнесвумен у своєму сірому костюмі з туфлями на

плоскій підошві.

Поїзд мандрує містами, вздовж Рейну, через Рейн, знову через міста без початку і кінця.

Ніхто з них не каже ні слова, ніхто з них не дивиться у вікно. Здається, обидва повністю
зосереджені на своїй роботі.

Чоловік встає і дістає щось із великої старої сумки, що стоїть поруч.

Це блокнот для малювання.

Він кладе блокнот на коліна і починає малювати товстою чорною ручкою.

Вероніка продовжує писати, але думає: що він зараз робить?»

Вона швидко дивиться на нього.

"Спочатку пише, потім малює. Художник? Або він хоче показати, що він художник?"

Вона знає хлопців, які просто хочуть виглядати цікавими.

Вероніка всім не довіряє.

Надворі поволі темніє.

Вона втомлена. Вона закриває комп’ютер і кладе його в портфель.

Юнак тримає блок на колінах. Він закрив очі.

«Може, він спить», — думає Вероніка й обережно підходить до нього.

У цей момент чоловік відкриває очі.

— Хочеш це побачити? «Що?» — різко запитує вона і червоніє.

«Малюнок... портрет...»

«О, портрет?»

«Так, я намалював тебе. Ти не хочеш це побачити?»

Вона не відповідає.

Він бере папір і дає їй.

— Але це... — каже Вероніка. Вона вражена.

Малюнок справді добре зроблений.

«Це справді я!» — вигукує вона. Вона тримає картину в руці і дивиться на неї.

«Ви не хочете залишити це?» запитує Макс. Перепрошую?"

«Це твоє. Тримай його».

«Справді... я... ні це...» — відповідає вона. Чи повинна вона прийняти картину?

«Він чогось хоче від мене», — думає вона. — Але ж малюнок такий гарний!

Макс не відмовляється: «Я тобі намалював. Будь ласка, прийміть це. Звісно, якщо їм це
подобається!»

«Так, звичайно, мені це дуже подобається».

Він посміхається.

«Малюнок дуже гарний, — каже вона тепер, — ти дуже гарно малюєш».

«Дякую», — відповідає він, а потім підводиться й тисне їй руку.

«Я Макс», — каже він з посмішкою.

«Я Вероніка», — відповідає вона, але не посміхається.

Потім вона бере малюнок і кладе його в портфель.

«Ви завжди малюєте всіх, кого бачите в поїзді?» — запитує вона. «Ні», — серйозно відповідає
він. — Тільки дуже красиві жінки... як ти.

Це комплімент, але Вероніка погано його сприймає. Її очі стають маленькими, губи тепер
утворюють тонку лінію.

Вона бере журнал і, можливо, просто вдає, що читає його.

До кінця подорожі потягом вони не обмінялися жодним словом.

Я знову був дурним!» — думає він. Коли вони приїжджають у Ганновер, уже темно.

«Чи можу я підвезти вас у машині?» — запитує Макс.

«Ні, дякую», — коротко відповідає Вероніка, виходить перед ним.

Вона швидко йде по платформі. Він дивиться, як вона йде.

«Надто дурний», — думає він. Просто занадто дурний».