МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національний лінгвістичний університет

Факультет перекладознавства
Кафедра англійської і німецької філології та перекладу
імені професора І. В. Корунця
Представлено на кафедру__________________________
(дата, підпис секретаря кафедри)
Рецензування ___________________________________
___________________________________
(кількість балів, “до захисту” (“на доопрацювання”),
дата, підпис керівника курсової роботи)
Захист__
(кількість балів, дата, підпис викладача)
Підсумкова оцінка ______________________________
______________________________
(кількість балів, оцінка за 4-х бальною
системою, дата, підпис викладача)

КУРСОВА РОБОТА

З ПЕРЕКЛАДУ

СЕМАНТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО

ДИСКУРСУ ТА ЙОГО ВІДТВОРЕННЯ В УКРАЇНСЬКОМУ
ПЕРЕКЛАДІ (НА МАТЕРІАЛІ НІМЕЦЬКИХ ПЕРЕДВИБОРЧИХ
ПРОМОВ)

Студентка групи Пн 18-16

Хачай Світлана Олександрівна

Керівник курсової роботи __________

(підпис)

кандидат філологічних наук,

доцент
Синєгуб Світлана Вікторівна
 EINLEITUNG

Es ist bekannt, dass Phraseologismen zu der Kategorie von Mitteln gehören,

die das Hauptintention des Mediadiskurses erfüllen - den Leser zu informieren und
gleichzeitig einen bestimmten Standpunkt zu bilden, was in der Welt geschieht:
über die politische, wirtschaftlische, kulturelle und wissenschaftliche Situation.
Die Phraseologismen sind typische Mittel der Bildlichkeit und Expressivität für
Texte der Zeitungsartikel und andere Texte der Massenmedien, da Artikel dieses
Genres einer bestimmten pragmatischen Funktion entsprechen: der Schaffung bei
Lesern einer bestimmten Bewertung zu den beschriebenen Ereignissen, oft mit
Hilfe von Sprachmanipulationen.

Zu den Ausdrucksmitteln, die im modernen Mediadiskurs weit verbreitet

sind, gehören auch in erster Linie die Idiome. Das behaupten in ihren Arbeiten zur
Phraseologie viele Autore (S. Tschemrkin, L. Schevtschenko, T. Dobrosklonskaja
und andere) [6, 11, 12]. Idiome werden sehr oft in Schlagzeilen oder Überschriften
der Medientexte verwendet, da sie zweifellos der Prototyp des massenmedialen
Sprachgebrauchs sind. Als komprimierter Kurztext vermitteln sie objektive
Sachverhalte in subjektiv strategischer Form und erfüllen so sämtliche
Eigenschaften der Massenkommunikation: die Informativität, die Aktualität, die
Publizität, die Rezeptivität, die Periodizität und demzufolge vor allem die
Kommerzialität [17:18]. Deswegen wird diese Semesterarbeit einer der Probleme
der Übersetzung gewidmet und zwar der Wiedergabe der Translation von Idiomen
in den Schlagzeilen der deutssprachigen Medientexte.

Theoretische Grundlage der Untersuchung sind die Arbeiten zu

linguistischen Aspekten der Phraseologie von F. Seiler, E. Riesel, N. Kuzmina [19,
18, 9] und Untersuchungen zur Theorie der Übersetzung von W. Winigradow, J.
Retsker, S. Vlakhov, L. Dmitrieva. [2, 10, 4, 5]

Die Aktualität der Semesterarbeit besteht darin, dass ungeachtet einer Reihe der
wissenschaftlichen Beiträge bleibt die Übersetzung der Schlagzeile, deren die
 KAPITEL 1
DEUTSCHE IDIOME IN MEDIEN. BESONDERHEITEN DER
ÜBERSETZUNG VON IDIOMEN

1.1 ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ

ПРОМОВ
Політична діяльність відіграє особливу роль у житті суспільства.
Вважається, що від певної політичної позиції або ситуації залежить місце
країни на міжнародній арені, її взаємини з іншими державами, а також роль у
діяльності світової спільноти. Однак важливу роль у визначенні іміджу
країни відіграє спосіб її презентації політичними лідерами держави. За
допомогою виступів політики мають можливість звернутися як до
міжнародного співтовариства, так і догромадян своєї країни.
Слово “політика” походить від грецького слова “роlitiko”, яке означало
державні або суспільні справи, сферу діяльності, пов'язану з відносинами між
класами, націями та ін. Політична промова – це заздалегідь підготовлений
гострополітичний виступ із позитивними чи негативними оцінками,
обґрунтуванням, конкретними фактами, з накресленими планами,
перспективою політичних змін [2, c. 4]. Політичною промовою може бути
парламентський виступ як публічне намагання переконати аудиторію в
доцільності певної ідеї, заходів, дій. Для цього використовуються оригінальні
пропозиції, аргументи, несподівані думки, емоційний виклад, швидка
реакція, "рамка" мовного етикету.
The word "politics" comes from the Greek word "politiko", which meant state
or public affairs, a field of activity related to relations between classes, nations etc.
Political speech is a prepared political performance with positive or negative
assessments, justification, specific facts, with outlined plans, the prospect of
political change [2, p. 4]. A political speech can be a parliamentary speech as a
public attempt to convince the audience of the feasibility of a particular idea,
measure or action. For this purpose original offers, arguments, unexpected
thoughts, emotional statements, fast reaction, "frame" of a linguistic etiquette are
used.
Публічний виступ стимулює ораторську творчість політиків, бо він завжди
є сьогоденний, іноді може бути непередбачуваний. Політичні промови майже
завжди є гостро публіцистичними, тому що в них є ствердження якоїсь ідеї
погляду, напрямку, ідеологічної позиції, а це неминуче означає
відсторонення інших поглядів, якщо навіть вони й не називаються.
Вираження ідейної позиції, особливо на великий загал слухачів, завжди
потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими, "ударними"
перифразами, порівняннями і зіставленнями, епітетами й метафорами,
морально-етичними антитезами, ствердними запереченнями; повторенням
певних ідеологем; гіперболами, акцентуванням окремих слів і виразів,
влучних у будь-якій ситуації, оказіональним новоутворенням, аритмічним
синтаксисом, експресивним тонуванням. Адже попередньо підготовлена і
написана політична промова завжди має бути розрахована на живе
виголошення. Як правило, політична промова вдається тоді, коли вона не
прочитана і навіть не виголошена, а з розумом сказана [4, с. 21].
Public speaking stimulates the oratory skills of politicians, because it is always
relevant and sometimes can be unpredictable. Political speeches are almost always
sharply journalistic, because they contain an assertion of some idea or view,
direction, ideological position, and this inevitably means the removal of other
views, even if they are not named. The expression of an ideological position,
especially for a large audience, always requires pathos, which can be expressed in
different ways: successful, "shock" paraphrases, contrasts and comparisons,
epithets and metaphors, moral and ethical antitheses, affirmative objections;
repetition of certain ideologems; hyperbole, accentuation of individual words and
expressions, accurate in any situation, occasional neoplasm, arrhythmic syntax,
expressive toning. After all, a prepared and written political speech should always
be designed for live audience. As a rule, political speech is successful when it is
not read or even delivered, but wisely spoken [4, p. 21].
Політична промова є найбільш прототипним жанром політичного
дискурсу, це публічний виступ, який є ефективним засобом для одержання
визнання та демонстрації лідерства.
При дослідженні структури і змісту політичної промови можна
скористатися сучасними лінгвістичними теоріями, що пропонують
різноманітні ознаки виокремлення жанру. Т. В. Шмельова до структурного
складу відносить комунікативну мету, модель автора, концепцію
адресованості, зміст події, чинники комунікативного минулого й
майбутнього, а також і мовне оформлення [5, с. 22]. Інша дослідниця,
О. А. Земська, жанротворчими критеріями вважає характер комунікації
(офіційний /неофіційний), вид комунікації (особистісна / публічна), мету,
кількість учасників, типову концепцію адресата (рівний / підлеглий, жінка /
чоловік), звернення до адресата або його відсутність, активність чи
пасивність адресата [1, с. 205].
By studying of the structure and content of political speech, you can use modern
linguistic theories that offer a variety of features of the genre. T. V. Shmelyova
includes the communicative purpose, the author's model, the concept of
addressing, the content of the event, the factors of the communicative past and
future, as well as the language design [5:22]. Another researcher,
O. A. Zemska, considers the nature of communication (official / unofficial), type
of communication (personal / public), purpose, number of participants, typical
concept of the addressee (equal / subordinate, woman / man), appeal to the
addressee or his absence, activity or passivity of the addressee genre-creating
criteria [1:205].
О. Й. Шейгал уважає однією з найважливіших ознак, що дає підстави
для віднесення тієї чи іншої політичної промови до певного жанру, характер
основної інтенції. Власне ця ознака взята за основу запропонованої
дослідницею класифікації, де виділяються такі жанри в межах політичного
дискурсу:
1) ритуальні жанри (інавгураційна промова, ювілейна промова,
традиційне радіозвернення);
2) орієнтаційні жанри (партійна програма, конституція, послання прези-
дента про стан у країні, звітна доповідь, указ, угода);
3) агональні жанри (лозунг, рекламна промова, передвиборчі дебати,
парламентські дебати) [4, с. 9].
Політичний дискурс трактується як інституційне спілкування, яке
використовує певну систему професійно-орієнтованих знаків, тобто
характеризується власною субмовою (лексикою, фразеологією та
пареміологією).
O. J. Sheigal considers one of the most important features that gives grounds
for the assignment of a political speech to a particular genre, the nature of the main
intention. In fact, this feature is taken as the basis of the proposed classification of
the researcher, which distinguishes the following genres within the political
discourse:
1) ritual genres (inauguration speech, anniversary speech, traditional radio
address);
2) orientational genres (party program, constitution, message of the president
about the situation in the country, report, decree, agreement);
3) agonal genres (slogan, advertising speech, election debates, parliamentary
debates) [4:9].
Political discourse is interpreted as an institutional communication that uses a
certain system of professionally-oriented signs, i.e. it is characterized by its own
sublanguage (lexis, phraseology and paremiology).
Характерними рисами політичної промови на лексичному рівні є широке
використання професійної політичної термінології та часте вживання
“високих”, тобто книжних слів. Наприклад: нім.- der Eurocopter X3,
Zivilflugzeug, Emissionen, Branche; укр.- реіндустріалізації економіки,
узурпація влади, антикорупційний пакт, фундамент суспільної довіри. Також
можна спостерігати наявність мовних кліше та штампів: нім. – zu drängenden
Fragen, nach den beeindruckenden Worten, unter Voraussetzung, dass...; укр. - на
відміну від, настав час змін, хвилина мовчання.
 У політичних промовах часто фігурують фразеологічні стійкі вирази: нім.
- den toten Punkt überwinden, Basis legen; укр. - поставити жирний хрест, пасти
задніх, присягати руку миру, тримати порох сухим.
Для політичної мови, яка відрізняється високою щільністю інформації,
типовим явищем є наявність загальноприйнятих абревіатур та скорочень:
нім. - DDR, NATO, EWS, G7, RAF-Mitglieder; укр. - ЄС, Кабмін,
підприємства ВПК, ОБСЄ.
У політичних промовах часто зустрічається безліч власних назв, що
пояснюється їх прагненням привернути увагу не лише до реалій національної
геополітики, а й міжнародної, підкреслюючи належність своєї держави до
світової спільноти. Наприклад, нім. - Deutschland, Europa, Frankreich,
Parlamenten; укр. - Львів, Донецьк, Чернігів, Севастополь, Україна,
Луганщина, Нормандія, Росія, Крим.
Також у політичній мові слід виокремити наявність великої кількості
стереотипних зачинів, що може свідчити про шаблонність промов: нім. -
besondere Aufmerksamkeit lenken, zur Kenntniss nehmen; укр. - слід докладати
зусиль, можна стверджувати, що.
Особливу увагу привертають до себе новоутворення в лексиці
політичного дискурсу. Наукові дослідження політичних процесів та
тенденцій передбачають появу нових відкриттів, уведення нових понять та
термінології. Тому у політичному красномовстві фігурує багато неологізмів,
запропонованих політиками. Наприклад, нім. - Karikaturenstreit, Eventkultur,
Mobbing; укр. - кіборги, атовці.
Мова таких політичних промов у лексичному плані зазвичай суха
(внаслідок використання численних кліше, фраз і штампів) та абстрактна з
високим рівнем узагальненості (за рахунок насиченості складними словами
та словами з абстрактним значенням).

1.2 Methoden der Übersetzung von Idiomen aus dem Deutschen ins
Ukrainische

Політичний переклад – це один з найскладніших видів перекладу, що

являє собою сферу підвищеної мовної відповідальності. Тому при перекладі
політичних текстів, зокрема політичних промов, перекладач в першу чергу
повинен досконало володіти відповідною лексикою та термінологією, бути
обізнаним щодо особливостей політичної ситуації, розуміти політичні реалії і
вміти їх правильно передати мовою перекладу, а також максимально чітко
відтворити всі логічні акценти тексту оригіналу.

Політичний переклад вимагає не тільки абсолютну ясність

формулювань і точне відтворення інтенції автора тексту або оратора, а ще й
розуміння культурних традицій іншої країни. Через різницю в баченні
предметів об'єктивної дійсності та оцінюванні політичних подій, відмінності
у семантичній структурі або традиційному для кожної мови вживанні слів
дослівний переклад часто стає незрозумілим, тоді у вирішенні цього завдання
допомагають перекладацькі трансформації.

За визначенням Л. С. Бархударова, трансформації – це міжмовні

перетворення, перебудова елементів вихідного тексту, операції збереження
змісту або перефразування з метою досягнення перекладацького еквівалента
[Бархударов 1975, с. 189]. Зазвичай, вони розподіляються на види, проте
існують різні точки зору щодо їх класифікації. Сам Л. С. Бархударов вказував
чотири типи перетворень, що відбуваються під час перекладу (перестановки,
заміни, опущення, додавання) [Бархударов 1975].

Концепція В. Н. Комісарова зводиться до таких видів трансформацій,

як лексичні (транскрипція / транслітерація, калькування, конкретизація,
генералізація, модуляція), граматичні (дослівний переклад, членування,
об’єднання, граматичні заміни) і комплексні (антонімічний переклад,
описовий переклад, компенсація) [Комиссаров 1990, 2001].

The group of lexical transformations concerns such modifications as [6:172–

185]:

1. Transliteration (spelling a foreign word using TL alphabet);

2. Transcription (pronunciation of the foreign word, represented by TL

letters);

3. Loan translation / calque (a new word unit, formed referring to the

structure of SL);
 Lexico-semantic transformations (depending on the context
semantic meaning of a certain lexical unit in a SL is transformed, thus
corresponding notions in the TL are rendered):

4. concretization (a detailed description of a peculiar phenomenon / notion)

5. generalization (a SL unit/word combination, replaced by more general

notion in the TL)

6. modulation (when conveying the meaning of a translated unit a logical

assumption is made, thus the meaning can be deduced and conclusions
concerning some statements can be drawn);

The group of grammatical transformations comprises such modifications as:

1. Word-for-word translation (syntactic structure of a SL sentence, preserved

as corresponding grammatical constructions of the TL);

2. Partitioning (inner partitioning – a conversion of a simple SL sentence into

a complex or compound one ; outer partitioning – a SL sentence is divided
into two or more).

3. Integration (two or more SL sentences, translated as one TL sentence).

4. Grammatical replacement (substitution of SL grammatical structures by

constructions peculiar to the TL; therefore parts of speech are changed, noun
number is replaced, voice is transformed, a sentence is modified etc.).

In some cases it is impossible to use either purely grammatical or lexical

transformations, hence to provide an equivalent translation a translator is to
employ such lexico-grammatical transformations as 1) antonymous translation, 2)
explicatory translation and 3) compensation.

Antonymous translation is used to transform a negative SL sentence into

an affirmative one in the TL and vice versa. This kind of translation is based on the
opposition of statements. Therefore any notion or idea in the original text is
represented by the opposite statement in TL.         
 Explicatory translation is used to describe a situation in a TL sentence
more vividly, giving a lucid explanation for a phenomenon and clarifying SL
expression in such a way. This transformation is usually used to define a SL notion
that has no analogue in the TL.

Compensation is a transformation employed to insert the elements of SL

text that were lost during translation into the TL text.

У процесі перекладу політична термінологія викликає певні труднощі,

особливо якщо взяти до уваги залежність від низки термінів до відповідних
ідеологічних концепцій. Перш за все, перекладач повинен правильно
інтерпретувати вихідний текст, а тоді шукати засобів в мові перекладу,
здатних передавати функцію вихідного повідомлення, його прагматику та
емоційність. Переклад не може бути дослівним, адже дуже часто концепти чи
реалії, які відсутні в мові перекладу, але наявні в оригіналі, вимагають
додаткових пояснень чи тлумачень, інакше зміст перекладу залишиться
незрозумілим для адресата і не матиме на нього такого ж впливу, як вихідний
текст ─ на свого адресата, чим порушить інтенції автора.

У перекладі військово-спеціальної термінології важливе значення має

еквівалентність, оскільки матеріал перекладу може слугувати основою для
прийняття важливих рішень, проведення військових операцій, розвідувальної
діяльності, тому важлива не лише загальна інформації, а й ретельна передача
як внутрішньої, так і зовнішньої структури лексичних одиниць, послідовність
викладу матеріалу та ряд інших факторів.

Головним способом відтворення термінів військової справи є переклад

за допомогою лексичного еквівалента. Терміни, які мають еквіваленти в
рідній мові, служать опорними пунктами в тексті, від них залежить розкриття
значення інших слів.
 Одним із найпоширеніших способів перекладу бізнес-термінології є
еквівалентний переклад, тобто значення терміна мови оригіналу має повний
відповідник у мові перекладу.

У процесі перекладу термінологічних одиниць перекладні відповідники

можуть утворюватися не лише шляхом їх пошуку у словниках, а й за рахунок
розширення значення, тобто генералізації.

Техніка калькування частіше використовується при перекладі

складних термінів. Така трансформація може застосовуватися стосовно
тільки одного зі складників багатокомпонентного терміна, або ж всіх
компонентів.

Одним з найпростіших прийомів перекладу терміна є транскодування,

політерна чи поморфемна передача вихідної лексичної одиниці за допомогою
алфавіту мови перекладу.

Трансформація перестановки слів застосовується досить рідко при

перекладі термінології як частини лексики, що потребує найбільшої точності.
Суть пермутації в тому, що при перекладі лексичні елементи міняються
місцями, тобто змінюють позицію на протилежну, іноді це обумовлено лише
граматичними потребами мови перекладу.

1.3 Der Begriff "Medientext" in der Linguistik

Проблеми комунікативних властивостей тексту, вираження інтенції,
стратегічна спрямованість та прагматична ситуація моделювання дискурсу
вже давно привертають увагу лінгвістів. При цьому мовні одиниці
найчастіше вивчаються у комунікативно-прагматичному аспекті. Сучасний
етап розвитку дискурсознавства характеризується інтегруванням двох
основних напрямів дослідження: комунікативного, згідно з яким творення
дискурсу пов’язується з розширенням сфер функціонування мови, та
діяльнісного, відповідно до якого мова розглядається як один із засобів
забезпечення соціальної активності людини [1, с. 7].
 У межах діяльнісного підходу дослідники визначають дискурс як
соціальне конструювання реальності та форму вияву знань [2, с. 203; 3, с. 20],
при цьому мова виступає як засіб реалізації активності людини в
когнітивному [4, с. 50; 5, с. 128] і суспільному [6, с. 250– 25; 7, с. 20]
ракурсах. Дослідники, які займаються діяльнісним підходом, виокремлюють
різні види дискурсу: аргументативний [8, с. 131–134], оцінний [9], науковий
[10], політичний [11] та ін.

Дослідження комунікації як багатопланового процесу, що відбувається

завдяки комплексній взаємодії вербальних і невербальних одиниць, дозволяє
розкрити роль різнорівневих мовленнєвих засобів у реалізації їх
комунікативної, прагматичної та емоційномодальної функції [12, с. 1]. Ці
аспекти дискурсу досліджувалися Ф.С. Бацевичем [13] та іншими
дослідниками. Політичний дискурс є вираженням усього комплексу
взаємовідношень людини та суспільства і таким чином функціонально
орієнтований на формування в реципієнтів певної картини світу або
світогляду [14, с. 26].

Політичний текст містить і позамовну інформацію (картину світу), і

знакову інформацію. Як зазначає Дж. Туліс [15, с. 12], публічні політичні
промови через детальний опис тієї чи іншої соціальної або політичної
ситуації спрямовані не лише на досягнення розуміння основної думки з боку
слухачів, але і є засобом формування певного настрою, що призводить до
певних дій з боку реципієнта. Політичні промови впливають на формування
у населення соціальних і політичних знань і уявлень про світ. З огляду на те,
що вищенаведені погляди стосуються перлокутивного ефекту, можна
погодитися з тим, що в політичному дискурсі найбільш чітко виступає
прагматичний аспект, оскільки мовець намагається представити свою
позицію як єдино правильну та викликати необхідну реакцію [16, с. 184].
 Політичний дискурс ми розділили на наступні елементи: адресант (той,
що говорить) – повідомлення (те, що говорять) – адресат (той, хто слухає) –
контекст, в який вписана сукупність комунікативної практики.

Контекст – це культурні особливості населення, політичний режим,

безпосередні умови мовлення.

Адресант – той, хто доносить інформацію до певного кола осіб. Це

можуть бути політичні лідери чи діячі, які виступають на публіку, ЗМІ,
політичні аналітики та інші особи чи організації. Але семантично значення
адресанта доволі символічне. Нас не цікавить, хто говорить, скільки йому
років, його захоплення та недоліки. Здебільшого автор проявляється в творі
на рівні стилю та жанру, його основною метою з самого початку є не
розкриття власної суті, а задіяння слухача.

Адресат (Зразковий Читач для Умберто Еко) – це текстуально

встановлена низка щасливих умов, з якими зустрічаємося, щоб повністю
активізувати макрокомунікативний акт, яким є текст [4; 34].

Ми поділили політичні повідомлення на елементи за масштабом: слово,

словосполучення (речення) та твір. Кожен з цих елементів можна розглянути
з денотативного та конотативного ракурсу. Детонація — посилання на
навколишній світ, буквальне значення символу. Згідно з У. Еко, конотація є
додатковим значенням, яке можливе лише в свідомості людини [17; 33].
Конотації характерні емотивність, експресивність та оцінність.

З огляду на конотативну природу, політичний дискурс можна

трактувати як міф (інформації, яка будь-яким чином перекручує дійсність), а
в кожному елементі можна виділити означник, означуване та знак [3].
Означник – це форма, в які подається певне поняття, означуване – це те, що
ми розуміємо під ним, а знак – це результат асоціації першого з другим. Знак
в свою чергу викликає інтерпретант.
 Стосовно означуваного та означника, знак може знаходитися в трьох
видах відношення: причини і наслідку, суміжності (в риториці таке
співвідношення називається метонімією); частини цілого (синекдоха) [16;
160]. Слово є смисловою одиницею, яка сама по собі володіє одним
значенням, та, при вписуванні його в різний контекст, може змінюватися. Так
Ернст Кассірер, досліджуючи мову Третього рейху робить наголос на тому,
що «Словник нацистської німецької мови», що було видано за часів Гітлера,
виявилося неможливо перекласти на англійську мову.

На рівні речень вживаються вже складніші семантичні структури

метафор, порівнянь, гіпербол, протиставлення. Речення за своїм денотатом
може бути правдиве або брехливе [13].

Твір – це така одиниця політичного дискурсу, яка, використовуючи

слова та словосполучення, є носієм окремий смисл. Умберто Еко вважає, що
текст твору потрібно досліджувати на десятьох рівнях, серед яких для
політичного твору основними, на нашу думку, є:

1. Коди та субкоди. На цьому рівні потрібно розуміти основні слова, які

вживаються в творі, щоб могти співставити їхнє значення з контекстом
висловлювання.

2. Обставини висловлювання.

3. Тип вираження: в політиці ми маємо справу з лінійним виявом

тексту, тобто граматичні та стилістичні форми є послідовними і, зазвичай,
поступово випливають одна з одної.

4. Дискурсивні структури (тема та ізотопія). Саме на цьому рівні

відбувається викриття семантичного значення твору. Тут постає проблема
розмежування теми та ізотопії. Тема може проявлятися у вигляді частого
повторення якогось слова чи словосполучення. Для прикладу можна назвати
знамениту промову Мартіна Лютера Кінга «Я маю мрію», в якій ця фраза («I
have a dream») повторюється протягом всього тексту і передає настрій мовця.
 5. Фабула та сюжет. Фабула – це основний матеріал оповідання, логіка
дій, впорядкований у часі розвиток подій, а сюжет – це сам розказане
оповідання зі всіма вступами та відхиленнями [4; 50].

6. Ролі. Тут важливо звернути увагу на головних дійових осіб. Для

прикладу, «Я» — в промові Мартіна Лютера Кінга, «соціал-націоналісти» в
промовах Гітлера.

7. Ідеологічні структури, місце в структурі світів цінностей. В

політичних виступах (як і в проповідях) завжди присутнє посилання до
ідеологічних цінностей. Тобто, там присутні ідеї «добрепогане», «позитивне-
негативне», «істинне-хибне», «природа-культура» [4; 50]. Завуальоване
апелювання до таких дихотомій є аргументацією, чому читач повинен стати
прибічником визначеної ідеології, яку пропагує політичний твір. Тут
проявляється оціночний елемент конотації.

8. Часовість [4; 165]. Часовість є важливим елементом політичного

тексту. Час як структура – можлива, — пише У. Еко. – це насправді проблема
нашого руху в майбутнє, коли маємо позаду себе минуле, — чи це минуле ми
будемо розглядати як перешкоду для нашої свободи планувати (планування,
яке обов’язково змушує нас вибрати того, ким ми були), чи розумітимемо
його як основу нових можливостей, а отже, можливостей зберігання та зміни
того, що вже було в певних межах свободи й завжди в умовах політичних
процесів [4; 165].

Контекст семантики політичного дискурсу проявляється на рівні

політичного режиму в таких площинах:

 Формальна;

 Моральна.

Формальна площина семантики політичного дискурсу визначається

особливостями мови спілкування політичного режиму – демократичного чи
недемократичного, – його усталеними звичаями та механізмами комунікації.
Моральна ж є тією психологічною опорою режиму, що забезпечує йому
необхідний рівень легітимності, враховуючи якість політичної культури,
цінності тих, хто не є при владі.

До формальних ознак семантики політичного дискурсу відповідного

режиму належать: мова політики, стиль викладу, рівні риторики, на яких
здійснюється комунікація в суспільстві, та статус мови, що проявляється в її
прагненні до динаміки чи статики.

Семантика демократичного та тоталітарного дискурсів проявляється на

рівні риторики. Поль Рікер виділяє три рівні риторики в демократичному
режимі: конфліктний рівень політичної дискусії; рівень дискусій про наміри
«доброго» уряду; рівень цінностей, де «добрий» уряд співвідноситься з
«добрим життям» [12; 174]. Для тоталітарного режиму рівень риторики
притаманний лише на другому рівні (обґрунтування переваг наявного уряду
в даній країні): тоталітарний режим не може дозволити собі таку розкіш, як
роздуми людини стосовно свого призначення.

Річард Андерсон відстоює думку, що головною ознакою

демократичного режиму є ведення політики мовою простого населення,
мовою більшості. Він пише, що в недемократичних режимах політики, перш
за все, вводили певну «заплутаність», в їхніх виступах семантичні елементи
робили подвоєними або підкресленими, проте цілковито заради стилю, щоб
розрізнити елітну мову від повсякденного мовлення [1; 41]. Науковець
підкреслює історичність такого досвіду, коли ще в Середньовіччі лицарі та
аристократи мали свою манеру говорити, що було ознакою елітності.

Така думка перегукується і з доробком Поля Лафарга, який

досліджував історію французької мови до та після Революції 1798 року.
Дослідження проводилося на основі аналізу Словника, який в той час
видавала Академія. У свій Словник його укладники до 1798 р. вносили ті
слова, якими мали б користуватися дворяни. «Мова дворян, так само як і
ввічливість їх поведінки, церемонний етикет і навіть манера їсти і
поводитися за столом точно стіною відгородила їх від інших класів» [9; 21].
У XVIII ст. вважали, що мову належить законсервувати, бо вона досягнула
своєї досконалості, Академія ж стала зборами жерців, що мусять охороняти її
культ. І коли 1798 року виходить п’ята редакція Словника, то починається
хвиля протестів проти «засмічення мови».

Ці слова підтверджують думку, що та країна, де мова більшості зазнає

утисків, не може бути демократичною, оскільки не визнає рівності населення,
і намагається запобігти будь-яким змінам у відносинах «аристократ – третій
клас».

Лев Троцький в своєму слові на похороні в Сухумі 23 березня 1925

року каже наступні слова: «Біда, якщо пролетаріат і селянство починають
говорити на різних мовах. Удвічі більша біда, якщо різні політичні мови
збігаються з різними національними мовами. Тоді висувається небезпека
вавилонського збіговиська!» [15].

Це підтверджує тезу Р. Андерсона, що для недемократичного режиму

не притаманний плюралізм мови, адже це може призвести до її неоднакового
розуміння, але одна мова в усіх сферах є запорукою для успішності
поширення відповідної ідеології. Висновок: панівна мова – це мова
правлячого класу.

Отже, прийняття мови в її динамічності, а не статиці – є ознакою

демократичності, оскільки різні модифікації слів не трактують як відхилення
від «правильної мови».

Проаналізувавши виступи представників демократичного та

недемократичного режимів, ми дійшли наступних висновків. Демократичний
режим більше оперує словами, що мають абстрактне значення («творчість»,
«істина»), тоді як тоталітарний режим намагається надати абстрактного
значення словам, що не є такими за своєю суттю. Прикладом є «розбудова»,
«виховання», «школа» в Радянському Союзі. «Школа» ж в радянський час —
ключова для сталінізму метафора, що застосовується у всіх сферах життя,
характерний виражений дидактичний характер свят, взагалі повчальний
характер пропаганди та її візуальних образів і символів [10]. Л. Троцький
вживає метафори «механік біля партійного мотору», «політичний урок» [15],
і в цьому видно дух «школи», що попри те наповнений ноткою жорстокості
та покарання.

Таку ж суть можна помітити і на прикладі слова «свобода». Так

свобода для М. Л. Кінга протиставляється ненависті та гіркоті: «Не
дозволяймо собі втамовувати жагу свободи п’ючи гіркоту і ненависть» [7].
Для тоталітарних лідерів характерне дещо «приземленіше» розуміння
«свободи». Це ми можемо простежити в промові Й. Сталіна на прикладі
фрази: «за свободу проти поневолення і загрози поневолення [з боку
нацистської Німеччини]» [14]; у воєнній промові Б. Муссоліні: «[народ] не
може бути вільний, якщо не має вільного виходу до Океану» [11].